Афганістан… Скільки болю, а водночас жаху містить це слово. Ніби ще вчора останні війська залишали територію «гарячої землі», і сльози радості переповнювали кожного із наших земляків. Інколи задаєш собі питання: чи варто взагалі згадувати в наш час про ту війну? А все-таки треба. Треба до тих пір, поки людство неспроможне буде сказати: « Ми не тільки не хочемо війни, ми зробимо все, щоб її не було, і її не буде!»
Гортаючи сторінки історії, розумієш, що стільки років минуло з тих пір, коли вивели радянські війська з Афганістану. А серце? А серце відчуває і болить, бо по праву пам’яті не може змиритися і забути ту жорстоку сторінку життя.
З давніх-давен український народ підтримує священну традицію – вкарбовувати у свідомість прийдешніх поколінь пам'ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які сповна виконали військовий обов’язок. обов’язок перед Батьківщиною пішли виконувати і наші односельчани, випускники нашої школи. Двоє хлопців Остемчук Василь та Скаржинець Павло так і не повернулися до рідної хати, не побачили ні неба, ні рідних, ні рідної поліської землі. Вони полягли навіки…
Щороку згадується про цей день в школі.
Немає коментарів:
Дописати коментар